

Як ви ставитеся до думки, що ваша робота не має жодного сенсу. Вона реально не приносить користі ні вам, ні вашим близьким. А єдиний її ефект – це те, що ви можете задовольняти власні забаганки.
Уявіть собі, людина виходить кожного ранку з «пекла №1» (сім’ї, де ніхто нікого не любить, панує апатія та байдужість) і потрапляє в «пекло №2» (робота, яка не має жодного сенсу, приносить рівно стільки, аби добре харчуватися, раз на два тижні піти в бар і раз на рік поїхати в умовний «Єгіпіт»). І так 10 років, а може 15 чи 20. Unbelievable. І це в межах одного життя, яке більше ніколи не повториться.
Можливо, ви вже чули історію про юриста, який замкнувся у вбиральні й частину власних екскрементів розмішав у банці із рідким милом для рук. Його співробітники нічого не підозрювали. Мили ручки після ранкового брейнштормінґу, перед тим, як піти воркати. Люди починають свій день у жахливому громадському транспорті, однаковому для транспортної цивілізації, що існує від Владивостока (Росія), через Індію (жовтенькі I-VAN) і пролягає аж до Львова – найзахіднішої точки маршрутківської культури. Вітаються в скляних офісах, п’ють каву, обговорюють ремонти, меблі, дітей, «Єгіпіт», бари, серіали.
«Геть безсенсовну роботу, ми хочемо жити, ми хочемо працювати 4 години на день – максимум». Гадаю, за таку безстрашну й щиру промову людину би не звільнили. покрутили пальцем біля скроні і записали у табір диваків Люди тримаються за власну роботу через страх опинитися на вулиці, залишитися без грошей, випасти із соціальної бульбашки в позасоціальну безодню. І є чого боятися. Цей страх реальний і небезпідставний. Є дуже мало написаних методичок для людей, які не люблять працювати. Я не пам’ятаю книг на тему «Як влаштувати своє життя без роботи» або «Як харчуватися, мати житло і не ходити в офіс». Зате бачив тисячі книжок про те, як краще написати мейл, стати креативним і успішним. Звісно, існують ризиковані сценарії, які нам пропонує Чак Поланік у «Бійцівському клубі», але, як то кажуть поляки, kurwa, bez przesady.
Якщо робота не має жодного сенсу, то навіщо люди ходять туди. Бо робота, це хоча й безсенсовне часопроведення, але приносить реальні цукерочки. У когось із горішком, у когось без – залежно, наскільки дорого продали власні вміння (якщо вони, звісно, є). Пудровий снобізм, скажете ви. «Я насправді люблю свою роботу і мені приносить задоволення щодня проводити перед монітором 8 годин і кодити програмне забезпечення для American Tobacco» – додасть юний айті-мен чи юна айті-вумен. Якщо так, то вітаю, ви потрапили в клуб сучасних стахановців (ваша бабуся з червоною піонерською краваткою вами дуже гордиться), ви – гордість фірми, герої самоексплуатації… ви 13%. Що це означає?
У світовому дослідженні, яке провадив Інститут Ґеллапа, науковці дійшли висновку, що працівників більшості світових корпорацій можна поділити на три групи. Перші 13% – це заангажовані робітники, наступні 63% – незаангажовані, і ще 23% – свідомо й активно незаангажовані. Про перших відомо – їх любить бос (який насправді потайки всіх ненавидить) і не розуміють співробітники. Інші 63% – ходять на роботу, щоби мати гроші на власні витрати. І все. Їм байдуже на фірму, здоров’я боса, вагітність співробітниці чи спільні тім-білдінги. Праця не має для них жодного сенсу. Працюють на відчепись. Окрім цього маємо ще третю групу – 23%, що не тільки байдуже ставляться до роботи, але активно її саботують. А тепер згадайте юриста, туалет, банку з рідким милом і… Саботаж не обов’язково має бути таким радикально-фекальним. 23% крадуть офісне майно і спеціально шкодять амбітним колегам (тим 13%). Саме ця група найчастіше починає вживати наркотики чи чинить самогубство. Якщо ваш співробітник бухущий, полірується пивом і, майже досягаючи стану білої гарячки, викрикує – що всі робітники фірми виродки, бос – скотина, а він скоро переріже собі вени – не сприймайте це виключно як хохотушний жартик.
Якщо відкинути підлітковий сум із його одноразовим і короткотривалим комплектом, типу нового айфона чи трушних nike та іншими медальками, які засвідчують належність до успішної рекламної діяльності брендових магнатів, то отримуємо людину з доволі реальними й амбітними потребами: постійне житло, дворазовий відпочинок, доступ до якісної приватної медицини, велика фінансова подушка, яка би дозволила ніжно й бездумно стрибати в пошуках нової роботи. Це вже не кажучи про якісні продукти, а не їдальнівський общєпіт, якісне дозвілля, а не пиво і дві текілки, і якісне авто, а не владивостоко-індійсько-львівські громадсько-транспортні послуги. Для еко-свідомих – крутий вєлік.
У культовому британському фільмі «Трейнспотинг» головний актор власне вилазить із наркозалежності, компанії злодійкуватих нарколиг, підліткового треш-панку, який затягнувся до 30-тки, за допомогою грошей. В останній сцені фільму, йдучи через Темзу, він щиро зізнається, що насправді глибоко в душі він завжди хотів належати до середнього класу. Це означає – мати реальні гроші й доступ до реально крутих послуг. Крутих – з перспективи нижчих класів. З перспективи буржуазного прошарку (як би сказала юна студентка-марксистка із соціальних наук), це просто адекватні, звичайні нормальні послуги. Нічого особливого.
Уся плутанина теперішнього світу з його постійними спробами класифікувати середній клас чи, як би сказав дідусь Карл Маркс – буржуазію, нас мало хвилює. Одне можна сказати з впевненістю – власний бізнес, зі всіма ризиками, які довелося подолати – набагато приємніша цукерка, ніж «буржуазний дохід» у «корпо», сидячи перед екраном, розробляючи програмне забезпечення для фірми, яка створює додатки для «мудрої кухні» (таким людям є чим пишатися, вони написали код, який вмикає з телефону чайник, що кип’ятить воду. Ваауууу). Адже працювати в офісі, якщо ти не належиш до тих 13% – це повільно перетворюватися або на інших 25%, зі всіма принадами офісного тероризму, або просто повільно наїдатися, наїдатися, наїдатися, й після того, як в один прекрасний вечір прийде відчуття, що купівля їжі, речей і подорож у Дубаї вже якось не дуже вставляє – помалу розпочати процес з’їжджання з котушок.
Звісно, Україна – не Мекка капіталізму, до нас ринок прийшов після падіння СРСР (твоя бабуся плаче після цих слів) на початку 1990-них. Крах СРСР спричинив падіння цілої країни в яму бідності. І цю бідність, або страх перед нею, батьки передають своїм дітям, неначе сакральні скрижалі мудреці передають своїм учням. Це є причиною того, що люди реально отримують задоволення від доволі банальних ̶п̶л̶о̶д̶і̶в̶ ̶ц̶и̶в̶і̶л̶і̶з̶а̶ц̶і̶ї̶ ̶ маркетингових розминок. Але це тимчасові і доволі дивні радості (звісно, якщо вас не травмували бідністю, таке тре лікувати). Це початковий етап після якого, якщо вірити, що людина розвивається, мудріє і стає кращою – постають нові виклики. І якщо в ІТ фірмі ти не створюєш геніальний продукт, який допомагає робити супербезпечну операцію з пересадки кісткового мозку (а це реально дуже круто) – то спробуй змиритися з думкою, що твоя робота це порожняк, а туман радості, успіху та усмішки колег, пройдуть так само, як вони пройшли в Англії, Франції, Німеччині і починають проходити в Польщі чи Угорщині. Чари-мари минають.
Поїсть людина і запитає, а що далі робити? Якщо відповідати на це питання в контексті туманної метафізики Достоєвського з притаманною йому різкістю, жорстокістю і радше переконаністю, що в житті немає жодного сенсу (окрім Росії…Росія – сенс, але, на щастя, це не наша травма) – то можна відразу залазити в куточок плакати, як маленька дівчинка, і говорити, що все пропало.
Але варто подивитися на це в контексті сучасних пропозицій, які намагаються вирішити проблему надмірного часопроведення в офісі. З чимось подібним експериментують в Канаді – там працівники деяких компаній мають право перейти на коротший робочий тиждень, а частину втраченого заробітку їм покриває держава. Іншою пропозицією є безумовний базовий дохід, який може реально зліквідувати важливість праці. Фактично в такій системі їжа і житло стають базовими і гарантованими державою. Звучить дивакувато, але лідер соціалістичної партії Франції Бенуа Амон, який пропонував базовий дохід всім громадянам Франції, отримав 6.5% на президентських виборах. Схожі моделі випробовують деякі шведські й швейцарські міста. Головна ідея цих моделей – людина набагато продуктивніша, якщо в неї забезпечені базові потреби. Така людина хоче, прагне, їй цікавий світ.
І на закінчення – для прихильників думки, що як не буде людина працювати, то начисто зліниться і здеградує. Бертран Расселл, всесвітньовідомий британський філософ, переконував, що можливість і вміння загосподарювати свій вільний час (а що ви робите у вільний час?), це насправді ознака освіти і цивілізованості. Він вважав, що людина, яка все життя трудилася і не вміє відпочивати (відпочивати, не пити алкоголь, не втикати після роботи в екран, а, власне, відпочивати), буде нудитися і не знати, яке заняття собі придумати. Натомість відсутність вільного часу Расселл вважав найбільш прикрою з можливих речей, які людина може досвідчувати. Адже наявність дозвілля і вміння його організувати означає, що людина може досягнути дійсно хороших емоцій і вражень.
Не перетруджуйтесь.
автор: Анонімний Олег
теги: relax , take it easy , прокрастинація