Існують усталені правила поведінки, які абсолютно не актуальні у наш час. Зі свого навчання у коледжі я пам’ятаю небагато речей: репетиції в актовій залі, фастфуд, нічого-не-робіння та крик на першому поверсі: “шапку зніми я сказав!!!” Це був мій викладач “Захисту вітчизни”, який нагадував Брюса Вілліса. Хоча б двічі на тиждень я чув цей крик. На першому курсі якийсь завгосп залетів у їдальню і йому не сподобалось, що я сиджу за столом у шапці. 

Я дуже люблю головні убори та мені роками мені пропонують їх зняти “на кожному кроці”. Спробуймо з’ясувати, звідки з’явилось це правило? Варіянтів є кілька, та жоден з них у сьогоденні не актуальний. Такий жест, залежно від контексту, міг означати вияв поваги та декларацію добрих намірів, підтвердження нижчого соціяльного статусу, ніж співрозмовник чи навпаки – зрівняння під час розмови позицій тих, хто розмовляв між собою. Чи варто говорити сьогодні, що ми, знімаючи свої шапки, демонтруємо довіру/добрі наміри/рабську покору/рівність? Здебільшого,  ні, адже цей жест перетворився на просту механічну звичку. 

Чоловікам знайома ситуація, коли приходиш у спортзал чи в свою університетську групу і завзято трусиш руки 20-ти особам. Ця традиція дійсно давня і всюдисуща. Простягнута рука завжди символізувала довіру, прохання, союз, мир. Вона ніби промовляла “Ейов, я беззбройний”. Рукостискання слугувало саме для виявлення зброї, часто ручкались не за долоні, а за зап’ястя, адже в рукаві можна було сховати зброю.

Зважаючи на ситуацію пандемії і те, як вона змінила спосіб поведінки людей, переосмислення традиції рукостискання уже відбулося. Зараз ручкання є не настільки застарілим, наскільки небезпечним для здоров’я. Бактерії на руках можуть стати причиною багатьох вірусних інфекцій. А ще на руках можуть кочувати різні паразити типу глистів чи коростяного кліща. 

Ще у минулому столітті ви повинні були просити дозволу зняти піджака за столом і сидіти рівно як вкопаний, тим самим будуючи холодну консервативну стіну між співрозмовниками. Зараз ми можемо прийти на співбесіду в улюбленому худі і кольорових шкарпетках, а раніше ділові працівники у літню спеку мучились в сорочках з довгим рукавом і піджаках. 

Правила взаємодії чоловіків із жінками свого часу теж були усталені та непорушні. Наприклад, чоловік мусів йти ліворуч жінки під час прогулянки. Винятком були лише військовослужбовці, яким така позиція заважала віддавати честь правою рукою.

Та джентельментські правила щодо жінок в епоху встановлення всіма бажаної рівності не є надто виправданими. Декотрі з них навіть можна вважати за яскраві сексистські приклади. У дитинстві нас вчать поступатись місцем у громадському транспорті літнім людям, травмованим (фізично) особам, вагітним, батькам з маленькими дітьми. Хлопчиків ж на додачу до цього схиляють до звільнення місця ще й жінкам (і фізичний стан, вік чи будь-який інший чинник, окрім статевого, ролі тут не грає). 

Те саме стосується місця в черзі, притримування дверей, носіння сумок etc. Базована на приналежності до певної статі “рівність” досить сумнівний стан. На перший план треба висувати апріорне сприйняття будь-якої особи як рівної, сприймати гідність як щось, що випливає із самого факту існування, а не із існування в певній іпостасі.

Кожне покоління має право на переосмислення і перегляд правил, норм та устроїв, встановлених предками. Часто їхнє сліпе наслідування не є свідомим бажанням “зробити щось добре”, а лише результатом соціяльно-нормативного тиску.