Для мене найцікавішим є процес вивчення нового твору, адже треба заглибитися у всі деталі його створення: біографію композитора, його мотивацію. У мене має виникнути почуття глибокої знайомості з композитором. Коли я приходжу на репетицію, то не можу переповідати музикантам усі томи книжок і статей, які опрацювала, це не має перетворитися в лекцію. Найкращий варіант – це коли дириґент взагалі не говорить, а лише показує, тоді всі інтелектуальні знання кристалізуються в образи, стають своєрідною драматургією. Вона увиразнюється під час дириґування руками, мімікою, жестами, харизмою, енергією. Коли я зупиняю гру музикантів, виправляючи технічні моменти, та це знову не спрацьовує, аж тоді я можу зупинити репетицію, виповісти емоції, які відчуваю. Тоді вони це переносять в музику. Часто викристалізовані ідеї я просто вписую в партитури. Через кілька років, коли доводиться дириґувати той самий твір, я звертаю увагу на поля, де є мої записи: вони мене відразу налаштовують на потрібний тон. Часто я їх змінюю, виправляю. Тому мої партитури – це особиста річ, яку я нікому не хочу віддавати…

Про жіноцтво в музиці

Зараз ситуація набагато краща, ніж навіть 5 років тому. Коли я дивлюся на молодих колег-дівчат, які щойно закінчують консерваторії, то бачу, що вони відразу отримують доволі престижні контракти. Зараз ситуація сприятлива для жінок: йдеться лише про те,  аби мати  досвід і на достатньому рівні володіти професійними якостями. На цій арені конкуренція між чоловіками і жінками ведеться на одному рівні та залежить виключно від професіоналізму. 

Про role models

Це дуже індивідуальна професія, тому я ні на кого не рівнялась. Можу сказати одне – я у всіх вчусь, а це дещо інше, ніж взорування. Тут спрацьовують методи синтезу, адже вчусь я навіть у тих дириґентів, які мені не подобаються. Важко взоруватись на когось, адже всі стартують у різних умовах. Наприклад, Робін Тічіаті, головний дириґент одного з оркестрів Берліну, стартував як учень та асистент відомого диригента сера Коліна Девіса, який організував йому дебют з Лондонським філармонійним оркестром. І я, яка народилася в Бродах, малому містечку з одною музичною школою, вперше почула симфонічний оркестр у 16 років у Львові. Це неспівмірні масштаби, але поза тим, я також дириґуватиму в Берліні, як і Тічіаті. 

Прикметна історія: на конкурсі Малєра у мене була найкоротша біографія в буклеті, де було вказано, що я закінчила Львівську консерваторію і диригувала лише одним оркестром (оркестром оперної студії), а Густаво Дудамель на той час вже 8 років керував Венесуельским молодіжним оркестром, мав величезну практику, проте ми обоє опинились у фіналі. Це був великий момент невпевнености в собі, адже я думала, що не матиму часу їх усіх наздогнати, проте потім усвідомила, що є інший шлях: не через практику, майстер-класи з дириґування, роботу з оркестрами, музичними компаніями, а шлях внутрішній. Колись я наївно думала , що спочатку мені треба вивчити мови, підтягнути базу знань, репертуар. Я усвідомила, що була права аж тоді, коли, здобувши необхідні знання, обійшла багатьох своїх колег, які пішли «зовнішнім шляхом», а не шляхом постійного самовдосконалення.