

Минулого тижня український інформпростір облетіла новина, що Оксана Линів стане першою жінкою-дириґентом в історії найпрестижнішого Оперного фестивалю світу – фестивалю Вагнера в Байройті. Тому пропонуємо вам зануритись в текст розмови з дириґенткою.
Про специфіку професії
Обирати таку професію – це мати амбіції дійти до найвищого рівня, досягнути найкращого результату, яким є співпраця з провідними колективами світу, які мають столітню історію. Бути вписаною в програму концертного сезону цих колективів – це досягти висот. Дириґенство передбачає готовність до змін і підлаштовування приватного життя під професійну траєкторію розвитку. Це некомфортна професія, що далі ти рухаєшся, то складніші завдання, суворіші критики, більші очікування публіки, то вищими стають вимоги до себе.
Про дириґування
Дириґування – це своєрідне будування світу, організація хаосу, яке можна порівняти з архітектурою: це створення великої форми і дрібне пропрацювання деталей. Архітектор завжди комунікує з великою командою будівельників, як дириґент з оркестром.
Для мене найцікавішим є процес вивчення нового твору, адже треба заглибитися у всі деталі його створення: біографію композитора, його мотивацію. У мене має виникнути почуття глибокої знайомості з композитором. Коли я приходжу на репетицію, то не можу переповідати музикантам усі томи книжок і статей, які опрацювала, це не має перетворитися в лекцію. Найкращий варіант – це коли дириґент взагалі не говорить, а лише показує, тоді всі інтелектуальні знання кристалізуються в образи, стають своєрідною драматургією. Вона увиразнюється під час дириґування руками, мімікою, жестами, харизмою, енергією. Коли я зупиняю гру музикантів, виправляючи технічні моменти, та це знову не спрацьовує, аж тоді я можу зупинити репетицію, виповісти емоції, які відчуваю. Тоді вони це переносять в музику. Часто викристалізовані ідеї я просто вписую в партитури. Через кілька років, коли доводиться дириґувати той самий твір, я звертаю увагу на поля, де є мої записи: вони мене відразу налаштовують на потрібний тон. Часто я їх змінюю, виправляю. Тому мої партитури – це особиста річ, яку я нікому не хочу віддавати…
Про жіноцтво в музиці
Зараз ситуація набагато краща, ніж навіть 5 років тому. Коли я дивлюся на молодих колег-дівчат, які щойно закінчують консерваторії, то бачу, що вони відразу отримують доволі престижні контракти. Зараз ситуація сприятлива для жінок: йдеться лише про те, аби мати досвід і на достатньому рівні володіти професійними якостями. На цій арені конкуренція між чоловіками і жінками ведеться на одному рівні та залежить виключно від професіоналізму.
Про role models
Це дуже індивідуальна професія, тому я ні на кого не рівнялась. Можу сказати одне – я у всіх вчусь, а це дещо інше, ніж взорування. Тут спрацьовують методи синтезу, адже вчусь я навіть у тих дириґентів, які мені не подобаються. Важко взоруватись на когось, адже всі стартують у різних умовах. Наприклад, Робін Тічіаті, головний дириґент одного з оркестрів Берліну, стартував як учень та асистент відомого диригента сера Коліна Девіса, який організував йому дебют з Лондонським філармонійним оркестром. І я, яка народилася в Бродах, малому містечку з одною музичною школою, вперше почула симфонічний оркестр у 16 років у Львові. Це неспівмірні масштаби, але поза тим, я також дириґуватиму в Берліні, як і Тічіаті.
Прикметна історія: на конкурсі Малєра у мене була найкоротша біографія в буклеті, де було вказано, що я закінчила Львівську консерваторію і диригувала лише одним оркестром (оркестром оперної студії), а Густаво Дудамель на той час вже 8 років керував Венесуельским молодіжним оркестром, мав величезну практику, проте ми обоє опинились у фіналі. Це був великий момент невпевнености в собі, адже я думала, що не матиму часу їх усіх наздогнати, проте потім усвідомила, що є інший шлях: не через практику, майстер-класи з дириґування, роботу з оркестрами, музичними компаніями, а шлях внутрішній. Колись я наївно думала , що спочатку мені треба вивчити мови, підтягнути базу знань, репертуар. Я усвідомила, що була права аж тоді, коли, здобувши необхідні знання, обійшла багатьох своїх колег, які пішли «зовнішнім шляхом», а не шляхом постійного самовдосконалення.
Про власну місію
Я усвідомлюю, що поки що з українських дириґентів на міжнародний рівень вийшли Кирило Карабиць, Андрій Юркевич та я. Нас усього троє. Це як у спорті, коли ти вийшов на лідерську позицію, то вже не маєш права з неї сходити, бо всі за тобою спостерігають, ти представляєш цілу державу. І я це усвідомлюю. Це коштує колосальних сил, бо я ніколи не можу дати слабинку, мушу завжди все міряти за найвищими стандартами, у першу чергу себе.
Про традицію, канон та новаторство
Я працюю у сфері класичної музики. З одного боку класика тому і називається класикою, що це еталон, який є сформованим, непорушним і досконалим-у-собі. Наприклад, культура звуку німецького оркестру, культура артикуляції, коли весь оркестр зі 100 людей абсолютно одинаково виконує один акорд. Усі відомі оркестри мають традицію вступу після дириґентського жесту, коли дириґент уже зробив жест-замах, і через пів секунди вступає оркестр абсолютно синхронно. Важко сказати, як досягається цей ефект запізнення без додаткового імпульсу. Існують феноменальні традиції інтерпретації в певних містах певних творів, наприклад, оркестр Баварської державної опери, їхні інтерпретації опер Ваґнера чи Штрауса, або ж Малєр у Відні. Ти приходиш на першу репетицію і знаєш, що 100 років тому тут працював хтось із геніїв.
На прослуховуваннях молодих музикантів мені цікаво слухати обговорення, кого саме взяти в оркестр. Бувають блискучі технічні виконавці, а дехто із журі каже, що «фарба звуку не пасуватиме в нашу групу валторни»: не інструмент, не його техніка, а власне його подача, стиль. Цікаво, що таким чином оркестр оберігає внутрішню традицію, культуру, яка відрізняє його від інших. З іншого боку, кожен дириґент – індивідуальність. І ми потрібні тільки тоді, коли ми особливі.
Тому дуже важливо під час підготовки до першої репетиції, коли сидиш вдома за письмовим столом і працюєш з партитурою, усвідомлювати, що для мене важливо, як я вибудовуватиму форму твору, яким буде звук, що я там чую, які лінії в партитурі я хочу виділити чи заховати. Це як робота скульптора, що бере шмат мармуру, але ще до першого удару молотком знає, що в ньому зайве. Прикметно, що на музичному ландшафті Европи великого успіху зараз досягають іноземці. Саме їх запрошують найбільш традиційні оркестри. Наприклад, головним диригентом Метрополітен-опери є Яннік Незик-Сеґвін – він турецького походження. Густаво Дудамель, один з найбільших запрошуваних дириґентів у світі, родом із Венесуели. Кирило Петренко – головний диригент берлінської філармонії – народився в Омську, а згодом емігрував до Відня. Зараз надзвичайно насичена інтернаціональна палітра.
Про LvivMozArt
Усе почалося із моєї ідеї, яку я висловила на зустрічі Львівського філософського клубу. Це була моя двогодинна доповідь про те, чи актуальним є класичне музичне мистецтво в сучасному суспільстві, та які перспективи Львова у цьому контексті? Серед присутніх – Олег Мацех і Марк Зархін. Вже тоді я почала налагоджувати контакти і вести переговори з Моцартеумом. Пригадую, що це було в лютому, досить холодно, тож ми близько 2 годин обговорювали ідею та концепцію фестивалю в автівці. Цьогоріч над фестивалем вперше працює нова команда менеджерів. Мені дуже сильно хочеться, аби на LvivMozArt залишилися ті, для кого фестиваль є чимось на кшталт дитини, і ті, хто зрослися з ним. Такі люди добре знають усі складнощі організації, але все одно переконані, що Львів годі уявити без нашого фестивалю. Так, це колосальна робота, але вона того вартує. Я мрію, щоби нам вдалося сформувати у нас створилася команда, яка протягом десятиліть працюватиме над фестивалем. Я теж тішуся, що до нас долучається молодь, яка втілює під час роботи над фестивалем власні ідеї.
Для мене взірцем є Даніель Баренбойм. Це людина, яка думає категоріями не «музика заради музики», а «музика – це мистецтво, що змінює суспільство». Знаковою була ситуація зі звучанням творів Ваґнера в Ізраїлі. Баренбойм розумів, що мусить щось робити, аби рана і прірва ХХ століття не залишилась назавжди, тому йому вистачило сміливости привезти музику Ваґнера в цю країну. Ба більше, зараз він займається діяльністю молодіжного оркестру, який складається з ізраїльтян та палестинців, намагається побудувати між ними діялог. Як на мене, саме такий підхід є правильним – це гарний приклад для наслідування.
Зі свого боку, можу це порівняти з фестивалем LvivMozArt та власним підбором репертуару для роботи з іноземними оркестрами. Українська культура й українська класична музика невідомі за кордоном, тому я намагаюся брати твори українських композиторів: Лятошинського, Губаренка, Скорика, Барвінського. Якщо через це виникають труднощі з нотним матеріялом, то друкую їх за власний кошт. Закордонні критики часто не розуміють такого підходу, адже раніше не чули такої музики. Вони порівнюють стилістичні ознаки української класики зі взірцями европейської музики, і на цьому твір дещо втрачає у самобутності, хоча, звісно, багато відгуків і рецензій є позитивними. Вважаю, що це все одно потрібно втілювати в життя, щоб ми ставали впізнаваними. Я кожного разу відчуваю неймовірне приниження, гортаючи товстелезні словники класичної музики, куди входять найменші камерні твори маловідомих европейських композиторів, а українців там фактично немає, за винятком хіба що Валентина Сильвестрова.
У величезних крамничках із музичними дисками ви не знайдете жодного диску з українською музикою. Таким чином, Україна нібито знаходиться у якомусь вакуумі. Ми ніби викреслені з величезної світової культурної спільноти. Тому мій фестиваль є майданчиком для діалогу між західноевропейською класичної музикою та українською. Раніше мене запитували, чому я роблю фестиваль під патронатом Моцарта, чому не Лятошинського чи Лисенка. Я завжди відповідаю, що на фестиваль Лятошинського чи Лисенка ніхто не приїде, а на фестиваль Моцарта приїдуть усі, хоч на цьому ж фестивалі я гратиму того ж Лятошинського чи Лисенка, Козаренка чи Фроляк. Фестиваль має бути перехрестям, на якому світові медія розповідатимуть і про Франца Ксавера, і про нашу музику. Також Баренбойм є для мене великим прикладом у контексті роботи з молоддю. Тому, власне, і виникла ініціатива заснування Молодіжного симфонічного оркестру України, до якого входять молоді музиканти з різних регіонів, зокрема з Тернополя, Сєвєродонецька, Дніпра, Коломиї й Одеси. Досягнення Молодіжного симфонічного оркестру – це приклад великої гуманітарної, освітньої та соціяльної роботи, адже ми всі вчимося знаходити спільну мову між собою, ставати сильною українською сім’єю, одним цілим, заряджатися один від одного, давати приклад один одному, робити сміливі кроки.
Другу частину інтерв’ю чекайте 28 вересня.
Фото для ілюстрацій взято із персонального сайту Оксани Линів. Foto by Serhiy Horobets and Cueilleur de Lumière
автор: Іван Радик
теги: музика