

Нам хотілось би вірити, що усе в житті можна поділити на два полярні полюси: добро і зло, правильно і неправильно, чорне і біле. Нам щиро хотілось би, щоб так було, бо тоді нам жилось б простіше. Якою привабливою нам не видавалась би ідея, що між чорним і білим пролягає лише одна межа, хоч і довжиною у Велику китайську стіну, проте все далеко не так однозначно. Між двома крайностями, насправді, існує величезна гама різних відтінків. Різниця між ними інколи зовсім непомітна, проте все ж вона є. Аналогічне можна сказати і про свободу. Свободу можна водночас назвати і даром, і прокляттям. Коли ми думаємо про неї, то у голові в ту ж мить спалахує її певний концепт, її певне розуміння. Свобода, як і будь-яка інша абстрактна ідея, може тлумачитися кардинально по-різному, а між тими протилежними тлумаченнями існують сотні її відтінків. Тому свобода є тим, чим ми прагнемо володіти, і водночас тим, чого ми всіляко уникаємо.
Свобода від і свобода для. Свобода бути та не бути. Свобода діяльнісна й апатійна. Свобода абсолютна та відносна. Свобода ходити та не ходити на роботу. Свобода народжувати і не народжувати дітей. Свобода йти і не йти в армію. Свобода одружуватись і не одружуватись. Свобода бути одним та свобода бути іншим. Свобода справді буває дуже різною.
Всім нам добре відома істина: «Моя свобода закінчується там, де починається твоя». Людина – тварина соціальна і її поведінка обрамлена інтересами інших індивідів. Проте, чи є які-небудь межі власної свободи щодо самого себе? Чи думав ти коли-небудь про те, чи можеш ти розпоряджатися собою у ніким необмежений спосіб? Чи можеш ти займатись проституцією; робити аборт; продати всі свої органи, вбити себе або дозволити комусь це зробити і так далі? Якщо в тебе немає однозначної відповіді на ці питання, то я пропоную спробувати тобі уявити себе у світі, де твоя свобода щодо самого себе – абсолютна. Уявити це найкраще ми зможемо, аналізуючи лібертаріанське розуміння свободи.
Лібертаріанство є політичною філософією, в основі якої є ідея індивідуальної свободи та мінімального державного втручання. Якщо простіше, то згідно лібертаріанства держава має визначати лише найнеобхідніше аспекти нашого життя-буття. Такими є:
Всі інші дії держави, крім тих, що спрямовані на забезпечення перших двох пунктів, є надмірними та такими, без яких, на думку лібертаріанців, можна обійтись. От, до прикладу: твій обов’язок пристібати ремінь безпеки в авто чи одягати шолом при їзді на мотоциклі, бо «а якщо я усвідомлено готовий ризикнути своїм здоров’ям, чому хтось має мені забороняти це зробити» (при цьому, ти їдеш собі на пустому шосе); сплата податків, бо дорівнює рабству; заборона абортів чи проституції, бо моє тіло – моє діло і так далі. Лібертаріанство дуже приваблива концепція, особливо, якщо ти юний максималіст, бо в центрі стоїть твоє Я; або якщо ти студент економіст, бо ця концепція зародилась в економічній теорії (між іншим чинний Президент каже, що в економіці він саме за лібертаріанство). Давай все ж розберемо детальніше на яких китах стоїть лібертаріанство. Загалом є три ключові тези в межах цієї концепції:
Давай зупинимось на короткому огляді того, що мається на увазі у перших двох тезах і в додаток проаналізуємо одіозний випадок з реального життя. Позаяк жоден філософський трактат про лібертаріанство, викладений на сторінках запилених книжок, не розкриє зміст концепту краще, ніж саме життя.
Патерналізм – це коли тобі забороняють щось робити, бо «я так сказала», або хтось старший і мудріший (хоча не обов’язково), краще знає (пристібатись в авто, одягати шолом). У цьому випадку держава виконує роль матусі, яка дуже переживає і каже тобі: «Ей ти, ану пристібайся! Це небезпечно для тебе!». А ти у відповідь такий: «Ну мааам, мені вже 35, можна я сам собі буду вирішувати?!». Зауважую, що лібертаріанство не забуває про свободу інших, тому якщо твої дії шкодитимуть правам іншої людини, то вони мають бути обмежені такими правами. В межах лібертаріанства теж діє правило: «Моя свобода закінчується там, де починається твоя».
Проте державний патерналізм виключає твоє право самостійно вирішувати на який ризик ти готовий усвідомлено піти щодо самого себе. Патерналістські аргументи якраз і здебільшого використовуються державою під час встановлення заборони абортів, проституції, одностатевих шлюбів і так далі. Але якщо таке рішення приймається повнолітньої людиною, яка розуміє власні дії та їх наслідки, то прихильники даної концепції цілком справедливо запитують у турботливої держави-матусі: «а чому ви взагалі втручаєтесь і пхаєте свого носа туди, куди не треба?». Я тут у жодному разі не закликаю тебе не пристібатися в автівці, друже, завжди пристібайся! Проте! Просто задумайся над тим, чи є певні випадки втручання держави у твоє життя, які ну точно не є необхідними.
В США і десь, до прикладу, в Ірані дуже різне розуміння морально прийнятних діянь. Та навіть так далеко ходити не треба, в мене і в моєї бабусі кардинально розуміння того, що є прийнятним і неприйнятним в цьому життя. Повертаючись до того, що вже було згадано, то очевидно, що проституція, аборти, суїцид і багато інших речей – суперечливі речі та їх оцінка залежить від безлічі речей: від релігійних переконань до музики, книжок, які ти любиш і так далі.
То в такому разі, чи не буде трохи небезпечно давати вирішувати певні морально дискусійні питання державі (в особі депутатів)? Лібертаріанці кажуть, що в жодному випадку, при цьому додаючи, що скільки людей – стільки й думок. То хто з нас може бути певним, що його позиція «ну 100%» правильна? Філософи кажуть, що мудрі люди завжди сумніваються і лише дурень певний, що знає все. Той, хто піддається сумніву навряд чи зможе однозначно вирішити питання, яке апріорно не може бути так вирішено.
І ні, я не назвала тільки що усіх лібертаріанців немудрими, бо їхня філософія якраз і є про крайнощі. Я лиш зауважила, що крайність у межах будь-якої філософії – то не дуже добре, бо завжди трохи небезпечно. Звичайно, навіть суперечливі питання треба врегульовувати і треба визначати своє ставлення до них (аргументовано та зважено!), проте при цьому часто треба шукати своєрідний «серединний» шлях, залишаючи місце для того, що ми можемо і помилятися.
І так, тепер, тримаючи все наведене вище в голові, давай проаналізуємо приклад з життя, який змусив весь світ вкотре задуматись про свободу та її межі. І так: наш час, Німеччина, Ротербург, 2001 рік. Це не навчальна тривога. Якщо щось їси, то відкладай негайно геть.
На веб-сайті знайомств і приємного часопроведення Cannibal Cafe тоді лише невідомий німець, а нині славнозвісний Армін Майвес, залишає оголошення про пошук добре складеного чоловіка, віком від 18 до 25, який волів би бути вбитим та з’їденим. Довгий час Армін сидів в онлайн чаті і, як часто буває в соцмережевому світі, знаходив лише тих, хто готовий пофантазувати про такі дії онлайн, але не був готовий зустрітись він-на-віч.
Допоки одного дня Армін не знайшов свого ідеального кандидата (чи, можливо, жертву?) для зустрічі в реальному житт. Ним став берлінський програміст Юрген Брандес. Не будемо аналізувати деталі цієї кривавої і культової справи**, обмежимось лише тим, що Юрген таки був вбитий та частково з’їдений за його власної згоди. Все це було знято Арміном та Юргеном на камеру. Суди, які розглядали цю справу, прийняли різні рішення:
Як бачимо, дві судові інстанції оцінили дії Арміна як вбивство. Проте перша – як вбивство з необережності, а друга – як умисне вбивство. Загалом в німецькому кримінальному законі немає такого поняття як вбивство за згодою сторін (як і всюди в світі), тому суди були вимушені, грубо кажучи, вибирати з того, що є. Вбивство – це умисне протиправне (тобто «проти права» особи, а в нашому випадку «право» на вчинення таких дій було надано) позбавлення життя іншої особи. Але ж хіба Армін вбив Юргена проти його волі? З фактичних обставин цієї справи виглядає, що зовсім ні, а швидше навіть навпаки – за його однозначного благословення.. Тому якщо припустити, що Юрген як і будь-яка інша доросла людина має абсолютну свободу щодо себе, та, враховуючи те, що його дії нікому, крім нього ж самого, шкоди не заподіяли, то чи є справедливим засудження Арміна до довічного позбавлення волі за умисне протиправне позбавлення життя іншої особи?
Фактично суд, визнаючи такі дії як умисне вбивство, заперечив лібертаріанську концепцію свободи, зокрема – ми самі собі повністю належимо і маємо право робити щодо себе все, що душі завгодно допоки це не шкодить іншим. Але, наприклад, у випадку невдалого суїциду до тебе навряд чи приїде поліція і заарештує тебе за замах на умисне вбивство самого себе.*** Армін Майвес відбуває нині довічне позбавлення волі. У тюрмі, якби це не було парадоксально, він став вегетаріанцем.
Справа Арміна Майвеса стала культовою, насамперед тому, що спричинила дискусію у суспільстві про особисту свободу та її межі, яка має відлуння і донині. У підсумку – жодного моралізаторства. Просто поміркуй над тим, чим є твоя власна свобода для тебе і які ти встановлюєш її межі для самого себе.
автор: Шевченко Сніжана
теги: лібертаріанство