

Людське бажання робити, що заманеться —
чи не єдине, що в нас лишається від дітей.
Окрім, звісно, щирого подиву, який виникає на наших обличчях
після чергової зустрічі з непоправним.
Наче з нами це вперше.
Сергій Мартинюк «Капітан Смуток»
У кінці грудня 2019 року ми почули про спалах нового коронавірусу в Китаї. І знаєте, яке слово тут варто підкреслити? Ні, не «коронавірусу», а саме «нового». Тобто, чергового. Бо вони ж і чергуються між собою, як монстри у снах наляканої дитини, приходячи до нас кожні 2-4 роки.
Що там із останніх оновлень? 2002 рік — пандемія САРСу. 2005-го ми через пташиний грип вбиваємо курей, а у 2009-му — вже свиней. 2014-й — рік Еболи, 2016-й — вірусу Зіка. Потім був період, коли нічого цікавого не відбувалося, і ось перед самим 2020-им прийшла епідемія нового штаму — коронавірусу. Вже ж були випадки захворювання через його попередні штами — у 2002 та 2015 роках — правда, менш небезпечні. Подібні попередні «приходи», до слова, мали і Ебола, і вірус Зіка, і взагалі більшість подібної нечисті.
В принципі, з того найпершого речення, де ми підкреслювали правильне слово, можна виділити і «Китай». Досить багато світових епідемій почали свій шлях самурая саме з Азії, і з Китаю, зокрема. У XIV столітті звідти почався Чорний мор (чума) і вбив близько 70 млн на всій планеті. У XIX столітті Азія стала одним із трьох найбільших осередків холери у світі. Саме у Китаї були перші спалахи САРСу, пташиного грипу, ну і коронавірусу наших днів.
Але зараз не про «винуватців» чи статистику. Цікаво інше. Завдяки доступу до всієї цієї інфи та статей у Вікіпедії, ми ж, бляха, ЗНАЄМО, що епідемії спалахували, спалахують і, очевидно, ще спалахуватимуть. Ми знаємо, що живемо у в біса небезпечному світі. Ми ж читали про це купу книжок. Нам же буквально не давали про це забути. Так, дякуємо Стівену Кінґу! О, і ще, звісно, Дену Брауну з його «Інферно». Або, принаймні, ми бачили про епідемії фільми: «Я — легенда», «Війна світів Z» з Бредом Пітом чи «Ловець снів» за романом того ж Кінґа.
Ми знали і дещо навіть переживали самі. Але чомусь все одно кожного наступного разу в нас це: «Ох! Та ви що?! Серйозно? Вірус? Епідемія?! Та як же це так?»
Дійсно, та як же ж це так? Ми або аж настільки грьобані оптимісти, що навіть і не розглядаємо іншого варіанту, окрім як «ну все, далі аж такого небезпечного вірусу вже не буде» (хоча, а з якого б це дива?) або просто швидко забуваємо.
Артем Албул, автор ютуб-каналу «Клятий раціоналіст», розповів про ще абсурднішу ситуацію: на тротуарі помирала людина, яку збила машина під час переходу дороги у недозволеному місці. А поряд із нею, у ТОМУ Ж САМОМУ НЕДОЗВОЛЕНОМУ МІСЦІ вже переходили дорогу інші люди. Не пройшло і хвилини. Більше того, постраждалого точно було видно кожному.
Що б сказали очевидці, якби наступного пішохода ТАМ ЖЕ за хвилину знову збила машина? «ОХ! Та ви що?! Та як же це так?»
Але повертаємося до вірусів. У результаті такої неймовірної пам’яті кожна наступна епідемія заганяє нас до екранів телевізорів чи гаджетів, де ми, як уперше, переживаємо за нову реальність. Хвилюємось за себе, рідних, долю людства в цілому і, разом з тим… впадаємо у паніку.
Колись у дитинстві почула фразу героя фільму про рятувальників: «Страх — це те, що нас рятує. Паніка — вбиває». Тобто є один варіянт: постійно мати здоровий страх за своє життя, хоч два рази на тиждень протирати смартфон антисептиком і загалом тримати в порядку своє здоров’я (ви ж в курсі, що більшість померлих від коронавірусу — люди, які мали інші запущені хвороби?). Але ми обираємо інший шлях: забути, проіґнорити, згадати, аж коли це знову сталося, тоді битися в панічних атаках, рити рови навколо госпіталю для евакуйованих співгромадян, і цим ще на скількись кроків ступити назад в еволюційному процесі.
Тут можна говорити відразу про дві точки зору. Перша, як каже моя бабуся: ото треба було чекати, поки застудишся, щоб піти купити шапку? Тобто, ну хіба не можна бути постійно насторожі і думати наперед? А з іншого боку: ТА НІ, НЕ МОЖНА Ж. Не виходить. Далеко не з усім і не в кожного.
А тому такі погані речі (і краще, коли вони стаються не з нами) — це, як дзвіночки. “Дзинь-дзинь”: візьмись за своє здоров’я. “Дзинь-дзинь”: не тупи на переході. “Дзинь-дзинь”: тобі треба більше заробляти, бо трапиться хоч щось позапланове — і ти не вигребеш.
Такі речі нагадують, лякають, звертають увагу і… тримають нас у тонусі. Так, вони реально тримають нас у тонусі.
І візьму на себе сміливість припустити: якби не вони, ми й геть би проживали життя безтолково, забуваючи дбати про купу важливого вчасно.
***
Отже, далі про те, чому страх — це добре.
І мова саме про здоровий страх, а не про фобії чи подібні затяжні речі.
1) Інколи саме він є «чарівним пенделем» до дій. І що більший страх, то суттєвіші наші дії.
Коли щось погане стається вперше, це лякає. Ми починаємо рухатися, розхльобувати наслідки, шукати причини і способи запобігти повторенню. Ще більше думаємо про «запобігти повторенню», коли це… повторюється. І тоді вже нарешті стається прогрес.
Нещодавно Центробанк Китаю розказав про свої плани знезаражувати валюту, звісно, через коронавірус, який може жити на купюрах до двох тижнів. Дослідження про це, на хвилиночку, провели ще у 2017-му, коли нью-йоркські вчені знайшли на поверхні банкноти близько 400 видів бактерій. Але до конкретних дій дійшло тільки зараз, після чергової епідемії. В інших азійських країнах про це теж подбали. У містах Японії, наприклад, розставили купюромийні апарати, які спочатку нагрівають гроші до 200 градусів, а потім обробляють їх спеціальним розчином. В Індії взагалі вирішили мити гроші милом. Але ну нехай уже хоч якось: як можуть, так, нехай собі і роблять. Дивує тільки те, що лише зараз! І це в Азії, де частина країн має серйозні проблеми з антисанітарією, перенаселенням, небезпечними річками і відсутністю питної води.
Європа також стала кращою після епідемій. Страх повернення чуми спонукав задуматися про адекватну каналізацію і чистоту для міст. Придумали антисептики, вакцини, інший підхід до медицини та гігієни загалом. Перед тим люди навіть ванну не приймали, бо це вважалося небезпечним для здоров’я. Замість того просто вмивалися і мили руки в чаші. А ще тільки після того, як багато хворих на «іспанку» почали вмирати саме від… лікування, ми почали боятися передозу аспірином. У XIX ст. лікарі приписували його по 30 г на день, тоді як зараз безпечна доза 4 г.
Це стосується й екології. Тільки масштабні, неочікувані і страшні речі, як поява озонової діри, збільшення тихоокеанської сміттєвої плями до розмірів Франції чи перші суттєві затоплення держав — нормально нас активізували.
І, звісно, це не робить усі «пенделі» автоматично цілющими та рятівними. Далеко не на все ми вже вміємо круто реагувати. Деяких явищ ми й досі тільки боїмось. Можливо, саме через те, що ще не було останнього китайського попередження.
2) Страх тонізує і нагадує про важливе.
Почули погані новини про екологію — чемно наклеїли цінник прямо на бананову шкірку. Нема новин — загортаємо банан в окремий «кульочок». Це виглядає десь так:
— Ого, через забруднення вод на берег викинулись 600 китів? Не беру пакет.
Через хвилину на касі:
— Я ж сказала, що пакет не потрібен! Чим Ви взагалі думаєте?! Кити помирають!
Наступного дня:
— Беру! Ну бо сьогодні бананів уже три, не зручно буде нести в руці.
Через тиждень: пожежа в Австралії.
— Який пакет для помідорів?? Піду еко-сумкою розживуся. З коалами!
Ще через тиждень:
— Ну така собі сумка. До шубєйки не пасує. Тааак, де ті пакети-маєчки? Мені ще лимон треба загорнути.
Хочеться вірити, що не ми такі жахливі, а просто без періодичних «нагадувань» дбати про все і концентруватися на всьому неможливо.
3) Здоровий страх — профілактика від паніки.
Коли ми чогось боїмося, то аналізуємо, шукаємо причини, зважуємо ризики та намагаємось хоч якось контролювати ситуацію. І коли наступного разу станеться щось подібне, вже будемо реагувати спокійніше, фільтрувати інфу та планувати дії. Одним словом, будемо готові. Тоді як у паніці лише б захлиналися емоціями та страждали від імпульсивних рішень.
Загалом, бійтеся.
Спокійно і з розумом.
Зрештою, ми ж не настільки безсмертні, щоб забивати на мотивацію покращити своє життя. І нехай страх паніки нам у цьому також допоможе.
автор: Яковенко Аліна
теги: коронавірус , пандемія , страх