У кінці грудня 2019 року ми почули про спалах нового коронавірусу в Китаї. І знаєте, яке слово тут варто підкреслити? Ні, не «коронавірусу», а саме «нового». Тобто, чергового. Бо вони ж і чергуються між собою, як монстри у снах наляканої дитини, приходячи до нас кожні 2-4 роки.

Що там із останніх оновлень? 2002 рік — пандемія САРСу. 2005-го ми через пташиний грип вбиваємо курей, а у 2009-му — вже свиней. 2014-й — рік Еболи, 2016-й — вірусу Зіка. Потім був період, коли нічого цікавого не відбувалося, і ось перед самим 2020-им прийшла епідемія нового штаму — коронавірусу. Вже ж були випадки захворювання через його попередні штами — у 2002 та 2015 роках — правда, менш небезпечні. Подібні попередні «приходи», до слова, мали і Ебола, і вірус Зіка, і взагалі більшість подібної нечисті.

В принципі, з того найпершого речення, де ми підкреслювали правильне слово, можна виділити і «Китай». Досить багато світових епідемій почали свій шлях самурая саме з Азії, і з Китаю, зокрема. У XIV столітті звідти почався Чорний мор (чума) і вбив близько 70 млн на всій планеті. У XIX столітті Азія стала одним із трьох найбільших осередків холери у світі. Саме у Китаї були перші спалахи САРСу, пташиного грипу, ну і коронавірусу наших днів.

Але зараз не про «винуватців» чи статистику. Цікаво інше. Завдяки доступу до всієї цієї інфи та статей у Вікіпедії, ми ж, бляха, ЗНАЄМО, що епідемії спалахували, спалахують і, очевидно, ще спалахуватимуть. Ми знаємо, що живемо у в біса небезпечному світі. Ми ж читали про це купу книжок. Нам же буквально не давали про це забути. Так, дякуємо Стівену Кінґу! О, і ще, звісно, Дену Брауну з його «Інферно». Або, принаймні, ми бачили про епідемії фільми: «Я — легенда», «Війна світів Z» з Бредом Пітом чи «Ловець снів» за романом того ж Кінґа.

Ми знали і дещо навіть переживали самі. Але чомусь все одно кожного наступного разу в нас це: «Ох! Та ви що?! Серйозно? Вірус? Епідемія?! Та як же це так?»

Дійсно, та як же ж це так? Ми або аж настільки грьобані оптимісти, що навіть і не розглядаємо іншого варіанту, окрім як  «ну все, далі аж такого небезпечного вірусу вже не буде» (хоча, а з якого б це дива?) або просто швидко забуваємо.

Артем Албул, автор ютуб-каналу «Клятий раціоналіст», розповів про ще абсурднішу ситуацію: на тротуарі помирала людина, яку збила машина під час переходу дороги у недозволеному місці. А поряд із нею, у ТОМУ Ж САМОМУ НЕДОЗВОЛЕНОМУ МІСЦІ вже переходили дорогу інші люди. Не пройшло і хвилини. Більше того, постраждалого точно було видно кожному.

Що б сказали очевидці, якби наступного пішохода ТАМ ЖЕ за хвилину знову збила машина? «ОХ! Та ви що?! Та як же це так?»

Але повертаємося до вірусів. У результаті такої неймовірної пам’яті кожна наступна епідемія заганяє нас до екранів телевізорів чи гаджетів, де ми, як уперше, переживаємо за нову реальність. Хвилюємось за себе, рідних, долю людства в цілому і, разом з тим… впадаємо у паніку.

Колись у дитинстві почула фразу героя фільму про рятувальників: «Страх — це те, що нас рятує. Паніка — вбиває». Тобто є один варіянт: постійно мати здоровий страх за своє життя, хоч два рази на тиждень протирати смартфон антисептиком і загалом тримати в порядку своє здоров’я (ви ж в курсі, що більшість померлих від коронавірусу — люди, які мали інші запущені хвороби?). Але ми обираємо інший шлях: забути, проіґнорити, згадати, аж коли це знову сталося, тоді битися в панічних атаках, рити рови навколо госпіталю для евакуйованих співгромадян, і цим ще на скількись кроків ступити назад в еволюційному процесі.

Тут можна говорити відразу про дві точки зору. Перша, як каже моя бабуся: ото треба було чекати, поки застудишся, щоб піти купити шапку? Тобто, ну хіба не можна бути постійно насторожі і думати наперед? А з іншого боку: ТА НІ, НЕ МОЖНА Ж. Не виходить. Далеко не з усім і не в кожного.

А тому такі погані речі (і краще, коли вони стаються не з нами) — це, як дзвіночки. “Дзинь-дзинь”: візьмись за своє здоров’я. “Дзинь-дзинь”: не тупи на переході. “Дзинь-дзинь”: тобі треба більше заробляти, бо трапиться хоч щось позапланове — і ти не вигребеш.

Такі речі нагадують, лякають, звертають увагу і… тримають нас у тонусі. Так, вони реально тримають нас у тонусі.

І візьму на себе сміливість припустити: якби не вони, ми й геть би проживали життя безтолково, забуваючи дбати про купу важливого вчасно.

***

Отже, далі про те, чому страх — це добре.
І мова саме про здоровий страх, а не про фобії чи подібні затяжні речі.