Повернемося до початку. Танцювати на похороні — древній язичницький обряд. Жалоба за померлими переходила спочатку в радість, згодом — у розпусну оргію, метою якої було відлякати смерть від роду, утвердивши перемогу життя над смертю. Мода на веселі проводи у потойбіччя повернулася зовсім недавно. У південній частині держави навіть створюють оригінальні труни (fantasy coffins), які відображають вподобання покійника. Тож шатл до раю (якщо пощастить) може мати форму новенького Iphone, шматка піци чи милого котика. 

В Індонезії похорони — це справжнє свято: заколюють найкращу худобу, запрошують гостей, танцюють, співають. Під час святкування збирають пожертви для сім’ї покійника. Поки внесків не назбирається достатньо, мертвого вважають абсолютно живим, навіть говорять до нього. 

Ще далі пішли у деяких громадах Філіппін, де померлого прив’язують до крісла перед домом, дають склянку спиртного в руку і цигарку в зуби. Всі мають змогу потиснути руку мерцю, який пафосно сидить на порозі дому.

На Балі ставлення до земного існування специфічне, як для нас. Тамтешні жителі вважають, що смерть — це звільнення душі, отже — свято. На церемоніях завжди світлий одяг, усмішки на обличчі і ледь не вавилонські стовпотворіння. Запрошують навіть дуже далеких родичів, а особливо престижно запросити іноземців, тому готуйтеся до такої пропозиції, коли сьорбаєте смузі у місцевому барі.

В багатьох країнах Азії вважають, що велика кількість гостей на похоронах відображає велич померлого, тому в Тайвані та Китаї з’явився звичай запрошувати стриптизерок, які заманюватимуть раптових перехожих. Зараз ця опція належить до категорії “законом не заборонено — значить можна”. Але місцева влада планує припинити цей сюр.

Та що там та Азія! Рідним гуцулам надмірний траур явно був не до вподоби. Про живучість у народі подібного язичницького обряду свідчить той факт, що наприкінці ХІХ ст. Коцюбинський став свідком такого похорону на Гуцульщині. Вражений побаченим, він детально описав його в повісті “Тіні забутих предків”. 

“Починалась забава. Ті, що сиділи ближче до дверей, повернулись спиною до тіла, готові приєднатись до гри. […] Веселість все розпалялась. Робилось душно, люди пріли у кептарах, дихали випаром поту, нудним чадом теплого воску та запахом трупа, що вже псувався. […] Навіть старі приймали участь в забаві. […] Під вікнами сумно ридали трембіти.”

А Квітка-Основ’яненко в “Марусі” описав похорон молодої неодруженої дівчини у форматі весілля. Традиція існує дотепер. Померлу перевдягають у весільну сукню, вбирають фату. Все за класикою жанру: дружби, дружки і навіть наречений.